"Украина,скрытые истины" Итальянский фильм про Украину РУССКИЙ ПЕРЕВОД
lashkevich_2009
Опубликовано: 20 нояб. 2017 г.

[reposted post] ПАРАДОКСАЛЬНИЙ ЮВІЛЕЙ. Коли саме і за яких умов була проголошена «українська автокефалія»?
УПЦ, Митрополит, Драбинко
ol_drabinko
reposted by lashkevich_2009

Частина перша

Представники УАПЦ та громадські діячі цими днями святкують «100-річчя початку відродження УАПЦ». Або — в іншому варіанті — «100 років автокефалії». Загальновідомо, що автокефалія, про яку тут йдеться, мала і має самопроголошений характер, тобто була проголошена без погодження із Помісними Православними Церквами та ними сьогодні не визнається. Проте коли, ким саме і за яких історичних умов ця — невизнана досі православним світом — автокефалія була проголошена?


Собор Української Православної Церкви 1991 р.
Питання автокефалії Української Церкви, як відомо, розглядалося на Соборі УПЦ 1-3 листопада 1991 р., який був скликаний її тодішнім Предстоятелем — Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенко)[1]. Однак, цей Собор не проголосив автокефалію Православної Церкви в Україні, а лише засвідчив її користь для майбутнього церковного життя в Україні. Собор УПЦ звернувся тоді з проханням про дарування автокефалії до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II (Рідигера) і єпископату Руської Православної Церкви (Архієрейського Собору РПЦ).

Цікаво, що на думку чільного діяча УПЦ-КП Володимира (Романюка), саме у відмові від само/проголошення автокефалії на Соборі 1991 р., полягала головна стратегічна помилка Митрополита Філарета у його боротьбі за автокефалію. «Коли би Митрополит Філарет, — стверджував Володимир (Романюк), — наважився соборно проголосити автокефалію на соборі 1991 р., то доля УПЦ і Митрополита Філарета, як її Предстоятеля, була б зовсім іншою, а розколу Української Церкви 1992 р. можна було би уникнути»[2].







[1] Як відомо, ухвали цього Собору були підписані всіма його учасниками. Усе ж невдовзі після Собору частина його учасників заявила, що не підтримує прийнятих рішень. Про ставлення до цього Собору спочилого Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира див.: «Українська Православна Церква на межі тисячоліть: здобутки та виклики» // Українська Православна Церква на межі тисячоліть. Документи та матеріали. К.: Видавничий відділ УПЦ, 2012. С. 105-106.
[2] Зі спогадів колишнього секретаря-референта патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка).
Чи відповідає ця точка зору дійсності? Важко сказати, бо, як відомо, історія не знає умовного способу. Не береться до уваги тут й інша складова українського автокефального ребусу: позиція Вселенського Константинопольського Патріархату, який наголошував та продовжує наголошувати на своїй винятковій канонічній компетенції у проголошені нових Автокефальних Церков. (А, отже, він утримався б від визнання автокефалії Української Церкви і у випадку, коли би ця автокефалія була б дарована Московським Патріархатом, і тоді, коли б вона була і само/проголошена собором Української Православної Церкви).
Разом з тим, як можна зрозуміти з матеріалів Собору, прохання про дарування автокефалії (а не її проголошення собором УПЦ) було принциповою еклезіологічною позицією тодішнього Предстоятеля УПЦ[3]. «Собор одноголосно прийняв рішення звернутися до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто законну автокефалію. Собор відкидає самочинну автокефалію, яка завела православних людей до розколу» — заявив Предстоятель УПЦ у своєму Слові у Софіївському соборі[4].

Зрозуміло, що станом на листопад 1991 р. Митрополит Філарет був впевнений, що висловлене Собором та підтримане українською державою прохання про дарування автокефалії поставить Московський Патріархат у ситуацію, коли той буде змушений (навіть всупереч власній волі) дарувати Православній Церкві в Україні цілковиту канонічну самостійність.

Але, як можна зрозуміти з аналізу Доповіді Предстоятеля УПЦ на Соборі, а також з соборних Визначень, що стосуються повної канонічної самостійності УПЦ, тогочасна позиція Митрополита Філарета була обумовлена не лише міркуваннями практичного характеру, але й чіткою богословською позицією. Спираючись на канонічну традицію Православної Церкви, Митрополит Філарет заявив, що оскільки заснувати або оголосити нову Автокефальну Церкву може лише такий церковний орган, який володіє вищою владою у цій Церкві, дарування автокефалії УПЦ є канонічною прерогативою Святішого Патріарха Московського та Архієрейського Собору Руської Православної Церкви[5].







[3] Й, що не менш важливо, відповідала настроям  більшості учасників Собору, які не були готові до самостійного проголошення автокефалії Собором УПЦ
[4] Слово Митрополита Киевского и всея Украины Филарета в воскресение 3 ноября 1991 г. // Собор Украинской Православной Церкви 1-3 ноября 1991 г. Издание УПЦ, Киев, 1992. С. 59. (Цитується у перекладі автора).
[5] Див.: Доповідь Митрополита Філарета на згаданому Соборі: «Керуючись настановами Апостолів та Номоканону, канонічна практика Вселенської Церкви стверджує, що заснувати або оголосити нову Автокефальну Церкву може лише такий церковний орган, який володіє вищою владою у цій Церкві. У нині діючих Автокефальних Православних Церквах така влада властива Помісним Соборам єпископів цих Церков. Природно, що компетенція Собору єпископів Автокефальної Православної Церкви обмежується межами юрисдикції своєї Помісної Церкви». (Там само. С. 28, 30).
Перший Помісний собор
Української Автокефальної Православної Церкви
(5-6 червня 1990 р.)
Не була проголошена автокефалія й на іншому важливому для новітньої церковної історії зібранні — Першому Помісному соборі УАПЦ  (Київ, 5-6 червня 1990 р.). Згаданим зібранням не було прийнято Томосу (або якогось іншого документу), яким би соборно проголошувалася автокефалія Православної Церкви в Україні. Натомість одним з рішень собору було: «Утворити Український Патріархат. Патріархом України обрати Блаженнішого Митрополита Мстислава (Скрипника) з титулом “Патріарх Київський і всієї України”»[1].
Звернімо увагу на формулювання: йдеться про патріарший устрій Церкви[2], а не про автокефалію. Але чому?
По-перше, тут позначився вплив бурхливого політичного життя тої доби. Це була доба «відродження», коли стомлене радянщиною українське суспільство намагалося звільнитися від наслідків комуністичного режиму та заходилося «відроджувати» (або переносити з діаспори) різноманітні суспільно-політичні, культурні та релігійні структури. Зрадянщене суспільство мало потребу у структурах,  які б принаймні символічно залучали людей до «справжньої» (=до-комуністичної) України.

Очолювана Митрополитом Філаретом УПЦ на той час чітко позиціонувала себе як прорадянську і навіть проросійську ідеологічну силу[3]. Тому серед католицької спільноти Західної України символом «справжньої України» стала Українська Греко-Католицька Церква. А у патріотичних колах спільноти православної — цим символом «Церкви-мучениці» та «істинної українськості» стала УАПЦ, чий образ був значно романтизований патріотичною українською інтелігенцією[4]. Таким чином для  політизованої свідомості учасників собору 1990 р. було не так важливо проголосити канонічну самостійність (автокефалію), як інституційно відродити УАПЦ — «справжню українську Церкву», відродження якої ніби «повертало» Україну до її дореволюційного, докомуністичного буття[5].
По-друге, той факт, що собор УАПЦ проголосив утворення «Українського Патріархату», але утримався від проголошення автокефалії, може пояснюватися тим, що інституційно оформлена на цьому зібранні УАПЦ мислилася учасниками собору, як пряма спадкоємниця УАПЦ Василія Липківського (яка, як відомо, оголосила про свою «автокефалію» ще 69 років тому — на соборі 1921 р.). Принаймні, саме про таку ідентифікацію свідчить ще одне рішення згаданого зібрання: «Постанову Другого Всеукраїнського Собору УАПЦ, що відбувся в 1927 році, про самоліквідацію УАПЦ вважати недійсним»[6].
Мені достеменно не відомо, в якому саме середовищі і ким готувалися документи Першого помісного собору УАПЦ. Але судячи з незадовільного богословського рівня соборної документації, це були особи без належної освіти у царині канонічного права, ймовірно, з кола діячів національно-демократичного руху. «Аналізуючи події та документи того часу, — писав спочилий Митрополит Мефодій (Кудряков), — ми маємо чесно визнати, що спосіб, у який був проголошений новий Патріархат, на жаль, не відповідав ні масштабу події, ні її значенню в новітній церковній історії. Документи, ухвалені Собором, сьогодні виглядають дещо наївно. Відчувається, що їх писали у стані емоційного піднесення, часом без належного опрацювання, ймовірно, миряни з числа ініціаторів відродження УАПЦ»[7].
Зауважує спочилий Предстоятель УАПЦ, якому було властиве критичне осмислення новітньої історії цієї церковної спільноти, й «головний канонічний парадокс Собору 1990 р.». «Два найважливіших рішення Собору — це визнання канонічно нечинним акта 1686 р. та проголошення Патріархату. Однак, парадокс соборного “Рішення” в тому, що проголошення неканонічності акта 1686 р. зазначене у п. 9, а ухвала утворити “Український Патріархат” — п’ятьма пунктами вище. І це невипадково. Адже коли чітко дотримуватися канонічної логіки, то після визнання нечинності акта 1686 р. Українська Церква мала би де-юре повернутися до свого попереднього статусу Київської Митрополії у складі Вселенського Патріархату»[8].
Дійсно, Рішення згаданого собору виглядають суперечливими не лише у світлі канонічної традиції Церкви, але й з точки зору формальної логіки. Так, у пункті 4 йдеться про проголошення «Українського Патріархату», а нижче — у пункті 8 — говориться про повернення до статусу, який Українська Церква мала до 1686 р.: «Всеукраїнський Собор повертається до свого правового Статусу, який мав перед незаконним приєднанням до Московської Патріархії». Таким чином, формальне слідування логіці пунктів Рішення мало б привести нас до цілком кумедного висновку: ніби собор УАПЦ спочатку (у пункті 4) проголосив «Український патріархат», а невдовзі його скасував, «повернувшись» до статусу автономної Митрополії у складі Константинопольської Церкви (у пункті 8).
Про незадовільний рівень підготовки матеріалів собору свідчить й інший факт, підмічений Митрополитом Мефодієм: у «Зверненні першого Всеукраїнського Собору УАПЦеркви до українського народу», апології новопроголошеного Київського патріархату відведено лише один абзац, причому одна з ключових фраз цього абзацу повністю запозичена з виступу кардинала Йосипа Сліпого на Другому Ватиканському Соборі[9].

[1] Рішення Першого організаційного Всеукраїнського Святого Собору Української Автокефальної Православної Церкви, що відбувся 5-6 червня 1990 року в місті Києві. Пункт 4. Цит за: Протопресвітер Мирослав-Євген Максимович. [Новітня історія УАПЦ]. Рукопис. C. 47.
[2] Цікава канонічна деталь, яка характеризує церковно-канонічну свідомість учасників Собору УПЦ 1991 р. і собору УАПЦ 1990 р. Якщо у документах Собору 1991 р. йдеться про заснування Східними Патріархами і Главами інших Помісних Церков Київського Патріархату (див. Визначення, пункт 8), то собор УАПЦ проголошує заснування «Українського Патріархату». Як бачимо, відмінність полягає не лише у способі заснування патріаршого ладу в Українській Церкві (самопроголошення у випадку УАПЦ, та заснування Східними Патріархами та Главами Помісних Церков у документах Собору УПЦ), але й у назві самого Патріархату (який у випадку УПЦ дістає традиційну територіальну назву «Київський», а в документах собору УАПЦ має назву, яка видає етнофілетичні настрої учасників зібрання: «Український»).
[3] Про це див.: Ігор Ісіченко, архиєп. Історія Христової Церкви в Україні. Конспект лекцій для студентів духовних шкіл. Харків, 1999. С. 209-210.
[4] Яка знала про трагічну історію УАПЦ 20-30-х, але мала дуже поверхові знання про канонічні суперечки, пов’язані з цією церковною структурою.
[5] Аналогічні сподівання у колах російської інтелігенції у той час покладалися на Російську Православну Церкву закордоном.
[6] Рішення Першого організаційного… Пункт 10. (Там само). Аналогічна позиція — інституційно відроджена на соборі УАПЦ є спадкоємницею УАПЦ Василія Липківського — висловлена і в телеграмі на ім’я Президента СРСР М.Горбачова. «Ми, учасники Всеукраїнського Православного Собору Української Автокефальної Православної Церкви сповіщаємо Вас, що в днях 5-6 червня 1990 року в столиці України м. Києві відбувся організаційний Собор, який проголосив відновлення Української Автокефальної Православної Церкви, що незаконно була ліквідована в 1930 році під час чергового спалаху сталінського терору (т.зв. процесу СВУ)». Цит. за: Мефодій (Кудряков), Митрополит. Цит. вид. С. 52.
[7] Мефодій (Кудряков), Митрополит. Один народ, одна мова, одна нація: вибрані праці до 15-річчя Предстоятельства (2000-2015). К.: Видавничий відділ Фонду пам’яті Митрополита Мефодія, 2015. С. 45.
[8] Там само. С. 45-46.
[9] Там само. С. 48.
Українська автокефалія та документація УАПЦ
у 1942-1944 рр.
Існує думка, що автокефалія була проголошена на київському соборі єпископів УАПЦ (9-17 травня 1942 р.)[1]. Однак, такий погляд слід визнати некоректним, оскільки канонічний аналіз документів УАПЦ цього часу вказує на те, що її єпископат дійсно прогнув до створення автокефальної Православної Церкви в Україні, але разом з тим не ініціював формального, де-юре, проголошення незалежності від свого Кіріарха — Блаженнішого Митрополита Діонісія (Валединського), Глави автокефальної Варшавської Митрополії[2].
Так, у документах вже згаданого травневого собору 1942 р. дійсно міститься заклик до всіх священнослужителів єднатися у «Єдину Святу Автокефальну Православну Церкву»[3]. Але яка саме Церква тут мається на увазі? Та, яка буцімто була щойно заснована на соборі (на основі самочинної, але ще формально не проголошеної автокефалії)? Або ж автокефальна Варшавська Митрополія, яка існувала на основі Томосу 1924 р.?
Українські єпископи, що отримали хіротонії від ієрархів Православної Церкви в Польщі обрали для своєї церковної структури назву: «Українська Автокефальна Православна Церква». І це, на перший погляд, дає незаперечний аргумент на користь того, що «Єдина Свята Автокефальна Православна Церква» — це  ніщо інше, як відроджена за нових історичних обставин УАПЦ Василія Липківського, але вже з канонічно чинним єпископатом. Однак, не варто поспішати з висновками. Бо той самий травневий собор 1942 р., на якому нібито було фактично введено автокефальний устрій УАПЦ, заочно обрав Митрополита Діонісія «Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу» (до наступного «Всеукраїнського православного собору»)[4].
Навіщо це було зроблено? Очевидно, що в умовах конкуренції з «Автономною Церквою» митрополита Олексія (Громадського)[5] єпископату УАПЦ було невигідно опинитися у ситуації канонічної ізоляції (і, відповідно, у статусі «розкольників» в очах значної частини православної спільноти України).

Натомість зберігаючи зв'язок зі своїм Кіріархом — юрисдикція якого завдяки згаданому обранню Місцеблюстителем Київського престолу формально поширилася вже і на Україну — єпископи УАПЦ зберігали через нього канонічне спілкування зі світовим православ’я. З іншого боку, така перехідна канонічна модель могла в майбутньому призвести до подальшої українізації «Автокефальної Православної Церкви у Генерал-Губернаторстві»[6]: аж до створення на її основі автокефальної Православної Церкви в Україні (визнання автокефалії якої було б гарантовано Томосом 1924 р.).
Так або інакше, але цей канонічний казус зберігся і у подальших документах УАПЦ. Так, в «Акті поєднання» від 8 жовтня 1942 р., підписаному очільником «автономістів» митрополитом Олексієм[7] та представниками Собору УАПЦ говориться наступне: «1) Визнаємо, що фактично Українська Автокефальна Православна Церква вже існує. 2) Українська Автокефальна Православна Церква має єднання зо всіма Православними Церквами через Його Блаженство, Блаженнішого Митрополита Діонисія, що до Українського Помісного Собору являється Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу»[8].
Як бачимо, тут з одного боку констатується фактичний автокефальний статус майбутньої об’єднаної церковної структури, а з іншого — наголошується на її канонічному зв’язку з Першоієрархом автокефальної Варшавської митрополії — Митрополитом Діонісієм. Згадка про Митрополита Діонісія в якості Кіріарха міститься й в іншому важливому документі тогочасної УАПЦ: «Тимчасовому Статуті Святої Автокефальної Української Церкви», де говориться, що «канонічним зверхником» цієї Церкви є Блаженніший Митрополит Діонісій[9].
Інтереси єпископів УАПЦ та самого Першоієрарха Варшавської Митрополії могли суттєво різнитися. Ієрархи УАПЦ виразно прагнули до створення української автокефалії[10]. Зі свого боку, Митрополит Діонісій, якому німецька влада забороняла поза межами Генерал-Губернаторства[11] виконувати канонічно-ієрархічні функції[12], міг використовувати ієрархів УАПЦ для поширення свого впливу на територію України.
Для розуміння парадоксальної канонічної моделі «УАПЦ в юрисдикції Першоієрарха Варшавської Митрополії» важливою є канонічна позиція самого Блаженнішого Діонісія та його інтерпретація Томосу 1924 р.[13]
Як зазначає І. Власовський, наголошуючи на тому, що Православна Церква у колишній Польщі є спадкоємницею Київської Митрополії в її канонічній ролі до 1686 р., Митрополит Діонісій вважав, що саме до неї мали належати православні єпархії на анексованих німецькою владою українських, білоруських та (частково) литовських землях. Автокефалія Православних Церков на цих територіях в майбутньому митрополитом Діонісієм не заперечувалася.

Але оскільки набуття автокефалії під час військових дій з точки зору Митрополита було неможливо, він пропонує наступну — компромісну, з його точки зору, — модель розвитку Церкви. Церковне керівництво на «звільнених» українських, білоруських та литовських землях здійснюється Соборами місцевих єпископів, які фактично самостійно впорядковують місцеве церковне життя. Але на період становлення ці — керовані Соборами єпископів — місцеві Церкви не мають поривати зв'язок з Митрополитом Діонісієм, лишаючись через нього у євхаристійному спілкуванні із Східними Патріархами та Главами Автокефальних Церков[14].
Як бачимо, ця запропонована Першоієрархом Варшавської митрополії, модель надавала єпископату УАПЦ певний час для подальшого упорядкування церковного життя на засадах автокефалії (формальне проголошення якої, як можна здогадатися, могло статися не раніше скликання Всеукраїнського православного собору).

Не варто, проте, забувати, що така автокефалія могла по-перше, бути негативно сприйнята німецькою владою, а по-друге, не отримати визнання з боку Помісних Православних Церков. І тут виникає запитання: а чи була взагалі у тодішніх діячів УАПЦ гостра потреба у проголошенні «своєї», української автокефалії, беручи до уваги що польської держави[15] на той час не існувало, а Томос 1924 р.[16], за певного бажання міг бути витлумачений таким чином, щоби стати основою для автокефального буття цілої Української Церкви?
Принаймні, саме про таку інтерпретацію Томосу 1924 р. може свідчити дивний на перший погляд історичний факт: «На Вербну неділю [9 квітня] 1944 р. єпископат УАПЦ визнав митрополита Діонісія “Патріархом усієї України”. Вручення грамот відбулося в залі засідань Священного Синоду. Митрополит Діонісій виголосив вдячну промову українською мовою. За богослужіннями в храмах УАПЦ почалося підноситися ім’я патріарха Діонісія»[17].

[1] Див. наприклад, інформаційну довідку про історію УАПЦ, розміщену на сайті релігійно-інформаційної служби України: «З ініціативи архиєпископа Полікарпа та з благословення митрополита Діонісія у лютому 1942 року в Пінську відбулося дві єпископські хіротонії: Никанора Абрамовича та Ігоря Губи. Цього ж року український єпископат провів Собор, який фактично проголосив автокефалію Української Церкви».
[2] Існувала на базі виданого Константинополем Томосу 1924 р., яким була надана автокефалія Православній Церкві в Польщі (на час, про який йде мова, — окупована німецькими військами).
[3] І. Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.IV (ХХ століття). Частина друга. С. 223.
[4] Там само.
[5] Глава Української автономної православної церкви в юрисдикції Московського патріархату, митрополит Волинський і Житомирський, екзарх України (з 25 листопада 1941 року).
[6] Назва Православної Церкви в Польщі під час німецької окупації.
[7] Як відомо, підпис митрополита Олексія під цим документом був відкликаний вже на третій день після його підписання.
[8] Цит. за: І. Власовський. Там само. С. 242.
[9] Зокрема у пунктах, де йдеться про вищі органи влади УАПЦ — собор єпископів та тимчасового Адміністратора Церкви, який «призначений на це становище канонічним зверхником Церкви Блаженнішим митрополитом Діонісієм». Цит. за: Там само. С. 226.
[10] Ця точка зору чітко висловлена І. Власовським, який був безпосереднім учасником автокефальних змагань тих часів: «Юрисдикція Митрополита Діонісія… ця юрисдикція, по призначенні Владики Полікарпа, як Адміністратором і благословенні Владикам Олександрові і Полікарпові висвятити українських єпископів, зводилась до духовної опіки над Українською Автокефальною (de facto) Церквою» (Там само. С. 226.)
[11] Генерал-Губернаторство — назва адміністративно-територіального утворення на території окупованої німецькою армією Польщі, що існував в 1939-1945 рр..
[12] Відомо, наприклад, що Митрополит Діонісій мав намір безпосередньо організовувати церковне життя на окупованих німецькими військами землях України. Зокрема, він мав намір прибути у Почаївську лавру у вересні 1941 року, аби очолити святкування на честь преподобного Іова Почаївського та зібрати там собор єпископів своєї Церкви. Натомість це було категорично заборонено німецькою окупаційною владою.
[13] Викладені Митрополитом Діонісієм у «Меморандумі» від 15 липня 1942 р. до німецької влади у «справі організації Православної Церкви на східних землях, занятих німецькою армією».
[14] Див.: І. Власовський. Там само. С. 207-208.
[15] Межами якої була обмежена юрисдикція автокефальної Варшавської Митрополії відповідно до Томосу.
[16] Де історична легітимність проголошення нової Автокефальної Церкви Константинополем спиралася, зокрема, і на той факт, що православні церковні структури в Польщі свого часу входили до складу Київської Митрополії
[17] Ігор Ісіченко, архиєп. Історія Христової Церкви в Україні. Конспект лекцій для студентів духовних шкіл. Харків, 1999. С. 177.
Далі буде

Нужны ли прописи детям XXI века? Сергей Савельев
lashkevich_2009
Tags:

Новий скандал в УАПЦ: Тернопільський єпископ наївся хліба перед службою (Відео)
lashkevich_2009
Новий скандал в УАПЦ: Тернопільський єпископ наївся хліба перед службою (Відео)

[reposted post]Како Бедь Виктор бессребренник новый выпуск Академии Ужгородстей учинити изволил
kafaros
reposted by lashkevich_2009
Воспомянувше о преславней Академии $ Ужгородстей, бессребренником Бедем Виктором основанной, Кафарос смиреннейший со умилением сердечным сайт посети преславнаго заведения сего. И узре Кафарос новость предивную, об очерднем выпуске академии сказующую. Паче же словес написанных о торжестве сем глаголют образа фатографическия. Не возжелавше умилятися образам сим в уединении келейнем, восхотел Кафарос смиреннейший показати диво сие посетителям блога своего интернетнаго:


1. На фото сем поп неведомый, одеждею своею эпатажно красовавшийся
Зрети далее...Collapse )

Сорадуяся радостию Академии $ Ужгородстей, выпуск преславный учинившей, Кафарос смиреннейший тихим гласом воспевает:

Радуйся, Бедь Виктор бессребренник, мудростию житейскою преисполнившийся!
Радуйся, Бедь Виктор бессребренник, дипломов расточанием прославившийся!
Радуйся, Бедь Виктор бессребренник, множество докторов со магистрами наплодивый!
Радуйся, Бедь Виктор бессребренник, мошну тугую возлюбивый!

Радуйся, Бедь Виктор бессребренник, сирых утешение и убогих велие радование!

Профессор Савельев - «Киев захватили пещерные люди в галстуках»
lashkevich_2009

Неудобная история: Кто подставил Кирилла и Мефодия? (Познавательное ТВ, ...
lashkevich_2009
Tags: ,

Генерал Скобелев
lashkevich_2009
Tags:

Раскол РПЦ - диверсия иезуитов. Андрей Фурсов.
lashkevich_2009

Иудейско-венецианский фундамент Англии. Андрей Фурсов.
lashkevich_2009

Декларація, яка могла б змінити історію - [ Частина ДРУГА ]
lashkevich_2009
Оригинал взят у ol_drabinko в Декларація, яка могла б змінити історію - [ Частина ДРУГА ]

Перша частина


2. Церква і національне питання

Історія Давньої Церкви та її устрій свідчать, що, незважаючи на культурну та ментальну відмінність народів, які прийняли світло християнської віри, Церква Христова завжди мала та зберігала поліетнічний та полікультурний характер. Будуючись за територіальною ознакою, Христова Церква завжди була та залишається наднаціональною та універсальною, об’єднуючи у собі усіх християн православної віри незалежно від їх расового, національного або соціального походження.

Оскільки Спаситель сприйняв всю повноту людської природи і у Ньому немає "ні еліна, ані юдея" (Кол. 3:11), Церква як істине Тіло Христове приймає та освячує національні культури усіх людей, що до неї належать, принципово не роблячи жодних винятків. Як свідчить богослов’я свята П’ятидесятниці, Церква засуджує зовсім не національний поділ людства сам по собі, а ізоляцію та ворожнечу, що існують між народами, намагання одних націй бути вищими та володорювати над іншими. Дар мов, яким були наділені апостоли завдяки сходженню на них Святого Духа (Діян. 2:1-21), беззаперечно свідчить для нас, сучасних християн, про те, що християнство не ставить за мету знищити національне в людині, але навпаки – благословляє кожну національну культуру, якої торкнеться проповідь Христового вчення. Християнство не скасовує національне, але наповнює його новим змістом та підпорядковує ідеї вищого порядку – єдності людського роду у Христі.

Місія Церкви – свідчити про Христа, нести Євангеліє усьому людству, кожній нації, кожній людині. Це свідчення може відбуватися у різних формах, і на рівні місії Церкви по відношенню до цілої нації перетворюється на вбрання її культури в християнські шати, коли національна культура стає буквально просякнутою християнським змістом та символізмом.

Втім, серед вірян практично кожної Православної Церкви існувала та існує загроза "церковного націоналізму", коли не національне сприймається у світлі християнського, як то належить робити, але навпаки – виникає спокуса церковне вимірювати насамперед національними категоріями.

Українська Православна Церква категорично засуджує всі прояви ксенофобії, расизму, шовінізму, вважаючи ці ідеологічні напрямки такими, що суперечать християнським цінностям, Євангелію, вченню Отців Церкви. Християнство як Євангеліє любові є закликом до кожної людини відмовитися від будь-яких подібних ідеологій, заснованих на розділенні та ненависті.

Відсутність в сучасній Україні етнічних протистоянь, конфліктів та війн є свідченням ласки Божої до нашого народу. Мир завжди є даром Божим, але він дарується тим, хто прагне його. Тому всі лідери українського народу мають усвідомлювати свою особисту відповідальність за збереження національного та релігійного миру в Україні. Українська Православна Церква наголошує на необхідності зростання патріотичної свідомості народу України, на всебічному розвиткові національної свідомості, духовності, розкритті потенціалу традиційних християнських цінностей української нації. Однією з таких цінностей є толерантність, терпимість до інших народів та їхніх традицій. Дух любові до свого народу у світогляді українців завжди гармонійно поєднується з любов’ю до всіх інших. Таке поєднання є наслідком тисячолітньої традиції виховання нашого народу в дусі християнських цінностей, і збереження цього скарбу є першочерговим завданням у буремному вирі сучасності.

3. Церква і проблема східної та західної соціокультурних орбіт України

Звершуючи спасительне служіння в сучасному суспільстві, Українська Православна Церква зобов’язана враховувати соціокультурні особливості нашої країни. На думку американського соціолога Семюеля Гантінгтона, "Україна – це розколота країна з двома різними культурами". Це твердження є надто категоричним, проте воно відображає певні сучасні проблеми та демонструє, що наша нація потребує більшого єднання. Сьогодні ми змушені говорити про два полюси української культури, дві різні цивілізаційні орбіти – "східну" та "західну".

Східноукраїнський світ, зосереджений переважно на лівобережжі Дніпра, сформувався в результаті творчої взаємодії української та російської культур. Західноукраїнська ж соціокультурна спільнота, яка розташована головним чином на правобережжі Дніпра, навпаки, склалася в результаті взаємодії з польською, австрійською, румунською, литовською та іншими європейськими культурами. Саме тому для Правобережної України характерною є ціннісна орієнтація на Захід. Ці дві спільноти – український Схід і Захід – є різними, але нероздільними. Їх багато що об’єднує. Це і мова, і історія, і культура, але, мабуть, найголовніше – християнство, що має єдине джерело – Хрещення святого князя Володимира.

Місія України аж ніяк не є функцією буферної зони у Європі між Сходом і Заходом. Україна – це власний соціокультурний простір, перед яким стоїть завдання віднайдення внутрішньої цілісності через синтез спадщини Сходу та Заходу. У XVII столітті, у часи святителя Петра Могили, перед українським народом та українською Церквою вже поставало глобальне завдання культурної реформи на основі синтезу західноєвропейської та східнослов’янської культур. Сьогодні Церква також покликана ініціювати створення такого соціокультурного простору, в якому антагонізм західних і східних елементів культури буде творчо переплавлений у синтетичну єдність на засадах православної традиції.

Українська Православна Церква – це єдина церковна структура та одна з кількох суспільних інституцій в Україні, що має сильні позиції як на лівому, так і на правому берегах Дніпра. Виходячи з цього, саме вона може і повинна стати одним з тих центрів, навколо яких об’єднаються "східна" та "західна" ментальні спільноти. Захід і Схід, прихильники європейського вибору та слов’янської інтеграції, всі громадяни України, незалежно від політичних переконань і цивілізаційних орієнтирів, є для нашої Церкви однаково дорогими чадами, що однаково потребують любові, розуміння та духовного окормлення.

Українська Православна Церква вважає великим благом для народу України його духовну християнську єдність. Саме вона як як єдина канонічна і законна спадкоємниця скарбу Володимирового Хрещення має за цю єдність особливу відповідальність. Надзвичайно цінним є скарб нашого духовного єднання з народами інших країн, але якщо ми не маємо повної духовної єдності в середині нашого народу – то ми втрачаємо головне, найцінніше, найпотрібніше. Тому церковна єдність православних християн України не є необхідністю лише для самої Церкви. Вона є важливою і навіть визначальною для подальшої духовної історії народу України, для єдності національної та державної.

4. Церква і політична діяльність

Сучасна людина схильна оцінювати політичну діяльність як сферу, автономну від впливу релігії. Норми про відокремлення Церкви від держави нерідко тлумачаться політиками як такі, що мають своїм наслідком відділення політичної діяльності від сфери релігійних норм. Такою часто є думка навіть тих політиків, що визнають себе людьми віруючими і церковними.

Українська Православна Церква принципово утримується від активності у політичній сфері. Однак, ми вважаємо виправданим завжди нагадувати політикам про їх відповідальність перед Богом, про те, що будь-яка діяльність людини, включно з політичною, підлягає суду Божому. Навіть якщо політик вважає, що джерелом його влади є лише народ і воля Божа не є причиною його суспільного статусу, не можна не визнавати есхатологічної відповідальності перед Суддею всіх. Зазначене аж ніяк не означає, що Церква має керувати політиками чи прямо втручалися в політичну діяльність. Церква має нагадувати політикам, що їх відповідальність за долю народу та держави має не лише земний вимір.

Українська Православна Церква з жалем констатує, що деякі політичні діячі ставляться до Церкви як до суспільної організації, з якою потрібно налагодити лише звичайну в таких випадках вигідну взаємодію. З боку таких політичних діячів підтримка Церкви, захист її прав та свобод обумовлюються бажанням політичної підтримки з боку Церкви. Але Церква є Тілом Христовим і не може брати участі в політичній діяльності, як то звичайно роблять різноманітні суспільні організації. Але можна сказати, що насправді Українська Православна Церква бере участь в політиці більш радикальним способом – нагадуючи усім без винятку політикам про їх відповідальність перед Богом і народом.

Українська Православна Церква нагадує своїм чадам, що про церковність політиків необхідно судити не за зовнішніми ознаками. Слова Спасителя: "по їхніх плодах ви пізнаєте їх" (Мф. 7:16) є критерієм і в даному випадку. Саме християнська моральність та совість політика, втілені в його повсякденній діяльності, мають бути найпершою ознакою його християнської належності. Українська Православна Церква плекає надію, що Бог не залишить Україну без таких християнських політиків, які змінять нашу Вітчизну на краще, дозволять Христолюбному народу України розвинути свої чисельні таланти, плекатимуть традиційні для нашого народу християнські цінності.

Деякі маргінальні політики та громадські діячі записують себе в захисники Православ’я, але при цьому мають замість духу любові Христової – наростаючу ненависть, замість послуху Церкві – бунт проти священноначалія, замість укорінення в церковності – дух світського політиканства. І те, що вони вважають боротьбою за благо Церкви, може мати лише негативні наслідки для канонічного Православ’я в Україні. Засудження Архієрейським Собором УПЦ у грудні 2007 року так званого "політичного православ’я" стосується всіх його можливих різновидів, адже подібне явище може виникати на ґрунті будь-якого націоналізму та політичної ідеології. Церква ж не може бути Церквою лише для "лівих" чи "правих", або ж тільки для росіян чи українців. Всі різновиди "політичного православ’я" як політичні ідеології є чужими повноті Істини, якою є Христос. І Церква Христова береже саме цю Істину, а не людські політичні правди. Політика егоїзму та розділення не може мати відношення до Православної Церкви. Політичні спекуляції на святих для кожного православного поняттях та реальностях принижують саму велич цих християнських ідеалів.

Далі буде


Декларація, яка могла б змінити історію - [ Частина ПЕРША ]
lashkevich_2009
Оригинал взят у ol_drabinko в Декларація, яка могла б змінити історію - [ Частина ПЕРША ]
Блаженніший Митрополит Володимир завжди вважав, що успішність місії Церкви в Україні залежить від того, наскільки органічно вона інтегрована у наше суспільство. Саме тому Блаженніший завжди підтримував ініціативи та проекти, які сприяли порозумінню УПЦ із (ще не остаточно сформованим на той час) громадянським суспільством в Україні.

Канонічний статус Церкви, мова богослужіння, церковно-державні відносини, східна та західна соціокультурні орбіти України, прийнятні для церковної свідомості форми місії у сучасних умовах. Всі ці важливі питання постійно у тій або іншій формі часто порушувалися у доповідях та статтях Митрополита Володимира. Згодом у мене та моїх однодумців виникла ідея: а що коли зібрати та структурувати тези, які раніше вже були оприлюднені у доповідях Предстоятеля?
Так — з ініціативи та благословення Предстоятеля — виник концептуальний документ, який намагався, принаймні,  частково окреслити позицію УПЦ з головних історичних викликів сьогодення. Як сподівався Блаженніший, цей текст мав отримати соборну рецепцію — стати колективною декларацію єпископату УПЦ через схвалення на Ювілейному (приуроченому до відзначення 1020-ліття Хрещення Русі) Соборі єпископів нашої Церкви 2009 р.
Утім, завдяки жорсткій позиції проросійських церковних кіл цей документ так і не було схвалено.
«Текст непоганий, але він не погоджений з Москвою», — сказав мені тоді у приватній розмові один з опонентів. Інші висловлювалися рішучіше: мовляв, хоча в Декларації прямо і не йдеться про потребу автокефалії для Української Церкви, самий факт обговорення питання канонічного статусу УПЦ недопустимий. («Для чего, смущая умы околоцерковной общественности, актуализировать эту проблему, тем более в Декларации в честь юбилея, к которому она вообще не имеет никакого отношения? — писав з цього приводу відомий своєю проросійською діяльністю біляцерковний журналіст Василій Анісімов).

Підозрілою для певної частини духовенства виявилася і «зайва» (на думку її критиків) місіонерська відкритість Декларації (яка, зокрема, лояльно висловлювалася стосовно звершення богослужіння українською мовою та наголошувала, що це може сприяти не лише місіонерській діяльності Церкви, але й відновленню церковної єдності).
Так або інакше, але Декларація на Соборі єпископів УПЦ була «провалена». А разом з нею був втрачений ще один історичний шанс УПЦ на порозуміння з українським суспільством. Час минув... Чимало з тез та розробок Декларації сьогодні декларуються й тими, хто тоді був серед її ідейних противників. Але, на жаль, ці слова сьогодні вже сприймаються представниками суспільства як формальність.
«Дороге яєчко до Великодня», як каже народне прислів’я. Документ містить відповіді на запитання, котрі постали перед нами, але котрих можна було уникнути. Однак...
Текст Декларації, відредагований та схвалений Блаженнішим Митрополитом Володимиром пропонуємо частинами увазі читача.




________________________________________________________________________________________

Преамбула

Українська Православна Церква гідно відзначила світлий Ювілей 1020-річчя Хрещення Київської Русі. Прийняття Православного Християнства не лише просвітило наших предків світлом Христової віри, але й спричинило до виникнення величної національної культури як Русі, так і України. Саме існування української нації стало можливим завдяки збереженню православної віри.

Українська Православна Церква вважає за потрібне засвідчити: саме православна віра може і має бути фундаментом національної свідомості для українського народу; саме православне соціальне вчення може і повинно бути дієвою основою для розбудови українського суспільства. На наше глибоке переконання, православні християнські вчення про націю, державу, політику, культуру, церковно-суспільні відносини можуть стати дороговказом до побудови в Україні цивілізованого розвинутого суспільства. Цією декларацією ми засвідчуємо, що традиційні православні цінності є не лише духовним надбанням історії, але і основою для справедливого і гармонійного суспільства сьогодні і в майбутньому. Ми переконані, що лише прийняття українським суспільством православного соціального вчення, що спирається на Євангеліє та вчення Церкви, може стати початком виходу українського народу на шлях добробуту і спасіння, на шлях державної злагоди і національної єдності, на шлях розвитку і миру. Всі ж спроби покласти в основу національного і державного розвитку неправославні і нехристиянські ідеали призведуть лише до руйнівних наслідків, до наростання анархії, до деградації духовності і культури.

Наша декларація покликана засвідчити, що Святе Православ’я, прийняте більше тисячі років тому нашими предками як державна релігія, може і повинно бути основою національної ідеї для України як європейської держави. Без духовного фундаменту найкращі ідеали залишаться формою без змісту. Розвиток нашої нації та держави без національної ідеї на основі Святого Православ’я так само неможливий, як життя тіла без душі.

Виходячи із зазначених принципів, Українська Православна Церква в цей Ювілейний рік проголошує своє церковне вчення і пропонує для народу та політиків засновувати свої ідеали саме на ньому як на твердому камені християнського православного проповідування.

I. Православна Церква та Українська держава

1. Церква і держава

Українська Православна Церква безумовно сповідує принцип лояльності до Української держави, пам’ятаючи слова апостола Павла: "немає влади, яка не від Бога" (Рим. 13:1). Але це не покора рабів – це лояльність вільних чад Божих, "бо постійного міста не маємо тут, а шукаємо майбутнього" (Євр. 13:14).

Церква Христова принципово може існувати у будь-якій країні з будь-яким державним устроєм та у будь-яких стосунках з державною владою. І хоча є умови більш сприятливі для виконування Церквою своєї спасительної місії і менш сприятливі, Церква визнає державу, на території якої перебуває і громадянами якої є її віряни, – своєю державою. Але навіть за умов максимального сприяння з боку держави або ж так званої "симфонії" у стосунках держави та Церкви слід пам’ятати, що жодне царство від світу цього ніколи не зможе вмістити Царство не від цього світу. Церква покликана благословляти й освячувати цей світ, а отже й державність як найбільш природну форму організації суспільного життя. Але у той самий час місія Церкви у цьому відношенні – також свідчити про межі й обмеженість держави як такої. Мета людського життя – не будівництво на землі "світлого майбутнього", а спасіння душі, єднання з Богом. Щойно держава починає зазіхати на людську душу, щойно людина перетворюється на засіб, а держава та її проекти – на мету, Церква услід за Спасителем здіймає свій голос і застерігає: "Яка користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?" (Мф. 16:26).

Ми певні, що Українська держава і Українська Православна Церква мають будувати діалог та співпрацювати, беззастережно визнаючи та шануючи автономію одна одної. Безперечно, що саме таке визнання взаємної автономії – є фундаментом та запорукою плідних, взаємовигідних стосунків. Саме тому, наприклад, наша Церква заборонила своїм священнослужителям балотуватися до органів державної влади, оскільки не справа священства – виробляти складний політичний компроміс, який подеколи лежить за межею морально припустимого з точки зору церковної етики.

Ми виступали і виступаємо проти спроб політиків та можновладців втручатися у справи церковного управління, а також їхніх намагань визначати канонічний статус Церкви, тому що це шлях до обмеження церковної свободи, зазіхання на те, що є компетенцією виключно самої Церкви. Як не справа священства – світська влада над людьми, так само не справа світської влади – керування Христовою Церквою. Рішення про форму управління, місце нашої Церкви в родині Православних Церков і подібне мають прийматися в лоні самої Церкви, а не нав’язуватися політиками.

Ідея "національної" церкви, яка пропагується деякими політиками і навіть вірянами, – це насправді рецидив язичництва в церковній огорожі, порушення християнської перспективи світосприйняття й ієрархії цінностей, визнання за земним статусу божественного. І воднораз це загрозливий симптом для самої нашої національної самосвідомості, яка замість того, аби збагачуватись завдяки черпанню зі скарбниці християнських цінностей, намагається самі ці цінності підмінити.

"Націоналізація" або "одержавлення" Церкви завжди відбуваються коштом її вселенськості та соборності. Церква, яка починає проповідувати спасіння через націоналізм або стає на службу більш державі, ніж Богу, поступово втрачає свій універсальний характер і невідворотно перетворюється з Тіла Христового у напівдержавні "міністерство духовних справ" або "сховище етнічних релігійних традицій". Звичайно, таке перетворення ніколи не відбувається до кінця, оскільки, незважаючи на гріхи християн, Господь ніколи не залишає Своєї Церкви. Але від цього подібна загроза не стає менш реальною та страшною. Ми добре пам’ятаємо, як найбільша православна держава світу за якихось десять-двадцять років перетворилась на осереддя войовничого атеїзму і до яких величезних жертв це призвело.

Ми сповідуємо, що Українська Православна Церква є і завжди буде Святою, Соборною та Апостольською Церквою, невід’ємною частиною світової Православної Церкви. Вона шанує Українську державу, є лояльною до української влади та вважає відновлення української державності промислом Божим, але воднораз залишається вільною і належить тільки Христу, дорогоцінною кров’ю Якого усі ми відкуплені від марноти життя (1 Пет. 1:18-19).

Сьогодні перед нами – велике поле проблем, де сполучення церковних і державних зусиль є природним і має бути плідним. Насамперед це соціальна сфера. Церква має тисячолітній досвід і глибоку мотивацію в служінні скривдженим та знедоленим. Держава має матеріальний ресурс на ці цілі, яким, втім, часто розпоряджається неефективно. По-друге, це царина освіти. Достатньо згадати, що більшість провідних європейських університетів, включаючи Києво-Могилянську Академію, заснувала Церква. Законодавча маргіналізація богословської освіти в сучасній Україні через її виключення із загальнонаціональної освітньої системи є відвертим атавізмом богоборницьких часів, коли атеїзм був зведений у ранг державної псевдорелігії. Перспективи співпраці держави й Церкви у цій сфері величезні й досі фактично нереалізовані. Також природним є об’єднання зусиль з реставрації та використання пам’яток сакральної архітектури та мистецтва, охорони здоров’я, морально-психологічної реабілітації осіб, що позбавлених волі тощо.

Сподіваємося, що українська влада буде поглиблювати плідну співпрацю з Українською Православною Церквою – насамперед задля плекання моральності нашого народу й наповнення етичним змістом його сучасної культури.

Далі буде...


Создателем реактивного миномета "Катюша" был...немец, казненный в 1938 году (и почему я не удивлен?)
lashkevich_2009
Оригинал взят у baltvilks в Создателем реактивного миномета "Катюша" был...немец, казненный в 1938 году (и почему я не удивлен?)
Интересно, я не знал. Оказывается создателя "Катюши" расстреляли ещё в 1938 году. Так, 10 и 11 января были расстреляны создатели системы полевой реактивной артиллерии "Катюша" (прародитель системы «Град»)

Об этом стало известно лишь в 1991 году, до этого считалось (так на уроках и в музеях рассказывают до сих пор) что ее создал некий Костиков, получивший множество наград.

Над созданием работала целая группа, практически все были репрессированы. Основным создателем являлся Георгий Эрихович Лангемак. Именно он ввел в обиход слово и термин «космонавтика».

Именно он открыл так называемый закон подобия, знание которого позволило определять оптимальную геометрию сопла реактивного двигателя без длительных дорогостоящих экспериментов — аналитическим расчётом, что позволило лететь в космос, разрабатывать новые виды вооружений.

Лангемак Георгий Эрихович – главный инженер Реактивного Научно-исследовательского института (РНИИ) №3 Народного комиссариата оборонной промышленности по научной части, военинженер 1-го ранга; пионер ракетной техники, один из создателей реактивного миномёта «Катюша».

Родился 8 (20) июля 1898 года в городе Старобельск Харьковской губернии, ныне Луганской области Украины в семье преподавателей иностранных языков. Немец. Отец – Лангемак Эрих Францевич, статский советник министерства просвещения, умер в 1905 году. Мать – Лангемак Мария Константиновна. Несмотря на то, что его родители по вероисповедованию были лютеранами, они приняли решение крестить сына (был крещён 15 (27) октября 1898 года в Соборно-Покровской церкви города Старобельска). Однако недавно была найдена анкета, датируемая 1921 годом, в которой Лангемак своей рукой вписал другие место и дату рождения – 21 июля 1895 года, город Елизаветград (ныне Кировоград, Украина). В 1899 году семья Лангемаков переезжает в Елизаветград.

Read more...Collapse )

Какова роль Высшей полиции в судьбе Романовых? (Нераскрытые тайны)
lashkevich_2009

Сантии Даков.или Славяне предки румын.
lashkevich_2009

Неизвестный Штефан. История православия.
lashkevich_2009

Realitatea Spirituala - ADEVARUL despre Catedrala Mantuirii Neamului !
lashkevich_2009

Catedrala Mântuirii Neamului
lashkevich_2009

Башни Тесла (?) на куполах Москвы
lashkevich_2009
Оригинал взят у grevvlad_iii в Башни Тесла (?) на куполах Москвы


Памятная монета "За взятие Москвы" (Франция Наполеона)

Кто и как уничтожил Ноосферу; Евреи ;Даджаль;Украина
lashkevich_2009

+

Антон, но ведь есть люди, у которых все в жизни хорошо, они довольны, мыслят позитивно, у них есть успех , средства, они открыты, к ним тянутся другие, при этом они достаточно просты. Они уверены ,что достойны самого лучшего и оно у них есть. Их энергетика не схлопывается. Означает ли это, что они уже пришли в этот мир с проработанными системами защиты от паразитов силой своего духовного развития?
Свернуть
gorlovoe penie
Это значит, что они мимикрировали под систему паразитов.Узко закапсулировались на себе и пока их энергетики хватает на это. Дальше болты затянут и они завоют.
++

Антон, но ведь есть люди, у которых все в жизни хорошо, они довольны, мыслят позитивно, у них есть успех , средства, они открыты, к ним тянутся другие, при этом они достаточно просты. Они уверены ,что достойны самого лучшего и оно у них есть. Их энергетика не схлопывается. Означает ли это, что они уже пришли в этот мир с проработанными системами защиты от паразитов силой своего духовного развития?
Свернуть
gorlovoe penie
Это значит, что они мимикрировали под систему паразитов.Узко закапсулировались на себе и пока их энергетики хватает на это. Дальше болты затянут и они завоют.

347.Июньские события.
lashkevich_2009

Про Массонов
lashkevich_2009

Paul V. Lashkevich Об Африке и об Азии ( оккульт экспансионизм в Европе и в мире ) ((((
annasophia2221
!!!!!! Paul V. Lashkevich - только что - Страшная правда - цитировал в Фэйсбук ( https://youtu.be/7X7E_1882mo )

Про Массонов
lashkevich_2009

Русский народ самый древний на земле. Мавро Орбини.
lashkevich_2009

+++
Упомянутый человек доносил со времени вузовского образования на окружающих - есть живые свидетели и они не молчат - значит был завербован в ссср - и руководится из москвы тоже ((( Веб Рассказ Год назад https://youtu.be/Qfz4_3bbf1w Русский народ самый древний на земле.
Свернуть

+++
и опять создают лгут не об интервенции и аннексии Крыма интервенции, а о мифической гражданской войне


ДЕЛО ОБ ИСТРЕБЛЕНИИ ЕВРЕЙСКОГО УРОДА 1798
lashkevich_2009

ИМПЕРАТОР ВСЕЯ РУСИ ПАВЕЛ
lashkevich_2009

УДИВИТЕЛЬНАЯ КНИГА ОБ УДИВИТЕЛЬНЫХ НАХОДКАХ..
lashkevich_2009

Китайский поход Маннергейма. В поисках тайного смысла. Документальный фильм
lashkevich_2009

Ужасная правда о войне без вымысла и мифов от писателя фронтовика В. Аст...
lashkevich_2009

Такого не делали даже фашисты! Бригада смерти Каратели ленинградского Чк
lashkevich_2009

?

Log in

No account? Create an account